Мабуть, деякі з існуючих порід користуються такою ж популярністю у світі як сенбернари. Цю популярність сенбернар завоював, самовіддано рятуючи людей у горах. Альпійська обитель Святого Августина славиться своєю щедрою гостинністю, а також - сенбернарами. За час існування монастиря відважні рятувальники знайшли в горах більше двох тисяч потерпілих.

Похмурі, нічим не примітні на вигляд будівлі монастиря відвойовують простір у скель, що оточують невелике озеро. Звісно воно затягнуто льодом 200-250 днів у році. Десять століть підряд ченці без утоми виконували обітницю, дану святому Бернарду: приймати й піклуватися про кожного, хто переступив поріг обителі, начебто це сам Христос.

Триста років августинці рятували мандрівних по гірських вершинах разом із чудовими помічниками - собаками сенбернарами, яких вони почали виводити тут же, у монастирі. В умовах суворих морозів і вітрів ці собаки можуть годинами виконувати свою унікальну розшукову роботу, проявляючи терпіння, витривалість і відданість.

Першим згадуванням про цих собак є картина неаполітанського художника XVII століття Сальватора Росі. Вона була написана в 1695 році і зображувала двох собак з типовою "приютською" головою. Перше згадування про собак у документах притулку з'являється в 1707 році, де було сказано, що "один собака похований під лавиною" і належав настоятелеві Баллали.

Шляхом багаторічних цілеспрямованих зусиль виводилася порода з робочими якостями, необхідними для служби порятунку людей. Пік у розведенні таких собак у притулку припадає на кінець XVII - початок XIX століття, коли практично кожен собака мав виняткові здібності. У ті ж часи склався той тип сенбернарів, що тепер називається "приютським", "монастирським". До нього тепер прагне більшість заводчиків сенбернарів у світі, визнаючи його за найбільш доцільний, але правда, висуваючи вимоги більшої рослості, могутності й виразності голови, ніж на межі XVII-XIX століть.

Перші сенбернари, про які можна говорити як про дійсно племінних собак, з'явилися в СРСР тільки наприкінці 60-х років. В 1966 й 1967 роках у Таллін, столицю Естонії, були привезені зі Швеції й Фінляндії кобель Каггенс-Кардинал (вл. Ханісте) і сука Кармен (вл. Кандре).

У той же час у Москву привозять кобеля Зікса ду Гранді Сен-Бернар (вл. Вечерик). Перший приплід від Каггенс-Кардинала і Кармен був нечисленним і по різних причинах собаки із цього приплоду в племінній роботі не брали участь. У Кармен це був перший й єдиний кал. Усе знову зупинилося.

Тоді в 1970 році федерація службового собаківництва СРСР із метою відновлення породи сенбернар шляхом поглинального схрещування дає дозвіл (зрозуміло, під тиском ентузіастів) на в'язання суки московської сторожової Ільми (вл. Киркина) із чистокровним кобелем-сенбернаром Зіксом.

В 1971 році були дані ще два дозволи на в'язання сук московських сторожових із чистокровними кобелями-сенбернарами. Це були в'язання між Альфою і Зіксом, між Ладою і Каггенс-Кардиналом. Всі суки були обрані з таким розрахунком, щоб по фенотипу вони були як можна більше близькі до сенбернара, а їхні родоводи містили не менше 75% крові сенбернарів. Всі щенята мали родовідних сенбернарів.

Що вийшло із цих в'язок? Розрахунок виявився вірним. Щенята народилися міцними й породними. Від Зікса й Альми слід зазначити сук Джиневру і Данаю-Джоконду. Обидві суки виросли гарними, великими й дуже породними, особливо Даная-Джоконда. Від Зікса й Альфи народилися три суки Еліра, Еля й Ерна. Надалі ці суки успішно використалися в племінній роботі.

У приплоді від Каггенс-Кардинала й Лади особливо слід зазначити Кір-Каггенса і Каррін-Каггенс. Каггенс-Кардинала й надалі в'язали тільки з московськими сторожовими, хоча вже були привезені чистокровні суки-сенбернари. Однак його потомство було дуже породним, гарним і широко використовувалося в племінній роботі.

Наступним кобелем, привезеним у СРСР, був Берів ф.Ауерберг. Це був дуже гарний кобель, але, на жаль, практично всім своїм нащадкам передав свої недоліки.
У першій половині 70-х років було вже досить багато шанувальників сенбернарів і можна було подумати про створення свого клубу. Перший клуб сенбернарів був створений при Московському міському суспільстві аматорів собак (МГОЛС) в 1973 році. Потім з'явилися подібні клуби в Талліні, Ленінграді, Ризі й багатьох інших містах нашої країни. Окремі екземпляри сенбернарів можна було знайти в найбільш несподіваних місцях СРСР. Такому бурхливому поширенню породи сприяло й те, що ентузіасти стали поставляти усе більше й більше собак через кордон. Імпортовані сенбернари несли в собі крові кращих сенбернарів світу. Все це сприяло прогресу племінної роботи.

Ці чарівні собаки досить великого зросту, слухняні, пильні, гармонійно складені. На своїй історичній батьківщині - Швейцарії - використовуються як рятувальники людей, що потрапили в лихо.

Сенбернари популярні в всьому світі. Мають дуже добродушний, живий характер. Сенбернари впевнені в собі, не можуть бути байдужими до людей. Сенбернари чудово ладять із дітьми. Незважаючи на свої розміри й силу ці собаки прекрасно дресируються.

Крім усього іншого, сенбернар також може бути чудовим охоронцем. Він дуже любить спілкування з господарем і його сім'єю. Це дуже шляхетна тварина. Протягом свого століття сенбернар скорив дуже багато людських сердець. Його віддані очі так і впиваються в наші серця.

Існує 2 різновиди сенбернарів - короткошерстий тип і довгошерстий тип. Обидва різновиди мають великі розміри, пропорційне, гармонічне, міцно збите й мускулисте тіло, імпозантну голову з уважним (настороженим) виразом очей.